Вуркан чорний

Журналістика, звичайно, загострила (і так від природи гостре) око Віталія Олійника на життєві факти і події; навчила образно мислити (і так, очевидно, від природи здібного) в освоєнні життєвих подій; розвинула уяву (і так від природи багату) щодо узагальнення конкретних явищ до знакових сим­волів. Чи, коротше, завдяки гострій спостережливості, аналі­тичній вмілості, багатій уяві журналіст Віталій Олійник пере­ступив Рубікон і опинився в іншому світі — в художній прозі.

І щасливо! Він досконало опанував майстерність прозаїка-новеліста, — і вже нема що більше казати!

Щоправда, твори будує так, ніби й не пориває зі своїм фахом, а пише нарис... на час, про конкретних людей. Але — фраза, дві — і репортажний стиль перероджується в худож­ню тканину повністю; сюжети наповнюються персонажа­ми, які вражають пластичністю моделювання. Вони зіткані з елементів чисто життєвого матеріалу, але під пером май­стра набирають того символічного значення, що виносить їх за буденщину, і вони яскраво демонструють авторський задум. Це хоча би дід "сто грамів і усільодка" з новели "Два пуди золота", товариш Балдашов з новели "Балдашів комунізм", герої новели "Генделики", чи Андрій з новели "Вуркан чорний". Це вже не люди з журналістських репо­ртажів, це — персонажі! — що претендують на художнє узагальнення найвищої проби. (Не буде нескромно заува­жити, що й сам Микола Васильович Гоголь позаздрив би Олійникові за образ Балдашова).

Зрештою, все це самому Віталію Олійнику добре відомо. Чолов'яга — свідомий того, що пише, досвідчений. Йдеться лише про те, щоби налаштувати автора на подальшу пра­цю в прозі. Бо добре виходить!

Звичайно, в людини найактивніші роки припали на радянський період, тому новели пов'язані з тодішнім жит­тям. Але й теперішні життєві дивацтва дають чимало гост­рого новелістичного матеріалу...