Вісники. Історія ІІ. Новий світ

Політ… стрімкий і легкий, як подих вітру, як проблиск думки. Два дужі крила несли його вперед низько над водою. Він міг торкатися високих хвиль розбурханого океану руками, відчував теплі бризки на обличчі. Над головою розійшлася чаклунська гроза, кольорові блискавиці били в воду, гуркіт грому прокочувався над океаном, заглушуючи посвист ураганного вітру. Попереду із чорних штормових вод виринала гігантська постать Ацтлану, високі вали билися об скелясті береги, гули, ревли й сичали, не в змозі подолати опір скель. 

Він поспішав, поспішав із останніх сил, та розумів, що спізнився. Його не засмучувало те, що на цьому острові не лишилося жодної душі, кого б він любив чи поважав. Та попри все, він не бажав смерті зрадникам, яких колись дуже давно, вважав друзями…
Змахнувши крилами, шугнув над гірськими пасмами й помчав до столиці. Надприродним чуттям Вісник відчував попереду тільки смерть і руйнування, та в’їдливе почуття людської надії не давало йому спокою. Він міг помилитися, можливо, ще не запізно…

Озеро… Мури… Квартали… Й тіла. Безліч понівечених людських тіл. Розідрані воїни, селяни, дворяни. Одні лежали в багні, немов викинуті на смітник ляльки, інші в оточенні служок в будинках-палацах, бліді як мармурові статуї. Місто мерців. Небеса оплакували загибель невинних. Холодна злива омивала небіжчиків, вулицями текли червоні струмки, освітлені спалахами блискавиць. Ацтлан загинув. Могутня імперія пала від рук тих, хто приніс клятву богам боронити її й захищати від ворогів. Кілька помахів – і він поруч із Храмом Вісників, головною святинею острова. Та й тут, на центральній площі столиці, Смерть не жаліла нікого: Вісників порозривали по-звірячому люто, шматки плоті вірян встилали підступи Храму, неначе пелюстки огидної пекельної квітки. «Безжальніші за навіжених тварин». Туга й розпач промайнули в думках, лишаючи по собі холодний слід