Спорт у тіні імперій. Стосунки влади і спорту, життя видатних спортсменів, змагання

Футбольні матчі здаються метафорою справжньої війни, вони аж репаються від смислів та підтекстів. То не німці грали з поляками 1934-го, це фюрер грав із маршалом, Гітлером — із Пілсудським, надлюди із напівлюдьми, арійці зі слов’янами. У фіналі чемпіонату світу того ж року не італійці перемогли збірну Чехословаччини, це Муссоліні переміг Масарика, фашизм переміг демократію. Світ розумів, що ідеалізм і мрія де Кубертена відокремити спорт від політики — це фантазії: чемпіонат світу у Муссоліні у 1934-му і олімпіада у Гітлера у 1936-му не залишали в цьому жодних сумнівів.

Або матч напередодні Другої світової війни між Францією та Угорщиною: гра захисників Версальської мирної угоди із її найбільшими противниками, боротьба задоволеної наддержави з невеликою республікою, яка страждає від фантомного болю після розпаду імперії, який стався не так і давно, поєдинок демократії із авторитаризмом. ФІФА стверджує, що спорт поза політикою.

Ця благородна кубертенівська концепція спортивного ідеалізму родом із XIX століття вже не відповідає дійсності. ФІФА може або закривати очі на реальність, або визнати, що у таких резонансних випадках, як збройна анексія частини території незалежної країни, навіть найбільш благородні наміри (як бажання захистити кримський футбол від смерті) не дозволяють їй придушити агресію в корені.

Спорт не поза політикою, і продовжувати знову і знову транслювати цей міф — значить замилювати очі і не бажати брати на себе відповідальність.