Підривна література. Українська інтелігенція - жертва большевицького терору

От издателя:

Надрукований у цій брошурі текст, як і багато іншого, що пов’язане з долею та творчістю видатного українського вченого й письменника Віктора Платоновича Петрова (1894 — 1969 рр.), приховує багато загадок. Ще донедавна широко побутувала логічна версія, вперше запущена в обіг Василем Чапленком у повісті «Його таємниця» (Нью-Йорк, 1976 р.), прототипом головного героя якої — Віктора Петренка — є саме Віктор Петров. Будучи в брутальний спосіб примушений радянськими спецслужбами до співпраці ще перед війною й виконуючи їхні завдання вже в повоєнній Німеччині, Петренко змушений подавати звіти про життя українських вигнанців у таборах «ді-пі», хоча насправді ненавидить більшовицький режим і своїх «хазяїв». Передчуваючи, що його можуть викрасти й репатріювати до СРСР, Петров-Петренко пише гостровикривальну працю про більшовицький терор в Україні й залишає її на своєму робочому столі. Цю статтю знаходять його колеги й друкують спершу в мюнхенській «Українській літературній газеті», а згодом — і окремою брошурою (видавництво «Пролог»).

Однак позірна ймовірність цієї гіпотези виразно не узгоджується з деякими очевидними фактами.

Віктор Петров загадково зник із Мюнхена 18 квітня 1949 року. А його антирадянську працю великої аналітичної напруги вперше почали публікувати аж наприкінці 1955 року. Окремим же виданням у «Пролозі» вона з’явилася тільки 1959 року. Чим це пояснити, якщо зважити бодай на те, що спеціальна комісія Українського Вільного Університету описала всі рукописи й книжки, залишені В. Петровим у помешканні, й зберігала їх у своєму архіві? До того ж, саме цієї праці там і не виявилося...

Друге запитання. Чому після повернення чи вивезення до СРСР і виходу друком за «бугром» цієї вибухової брошури під назвою «Діячі української культури 1920 — 1940 — жертви большевицького терору» В. Петров не був покараний? Адже тоді репресували й за невинніші публікації й навіть за рукописи, а то й просто за наміри написати щось