Модерне москвофільство. Мазепа і мазепинство

От издателя:

Дмитро Донцов (1883 — 1973) — одна з найбільш харизматичних і водночас найбільш одіозних постатей української інтелектуальної історії ХХ століття.

Користуючись його власним визначенням (зі статті про Мазепу, вміщеній у цьому виданні), Донцов належав до того типу великих людей, «яким і по смерті не дають спокою. Їхнє ім’я ще довго є червоним прапором для одних, для инших тим, чим є червона хустка для бика».

Ім’я самого Донцова і справді стало прапором покоління (навіть не одного, а одразу кількох поколінь борців за самостійну Українську Державу 1920 — 1950-х років, як перед тим ім’я Франка — для генерації «Молодої України»), та водночас і досі не припиняє дратувати тих, у кого саме лише слово «націоналізм» викликає конвульсивні напади неконтрольованої люті.

Що ж до автора «Підстав нашої політики» (1921 р.), «Націоналізму» (1926 р.) та «Духу нашої давнини» (1944 р.) (і ще десятків капітальних книжок та сотень резонансних публікацій у пресі) і справді не можна залишатися байдужим; його непересічну, яскраво неповторну особистість люблять або ненавидять, його глибокі, не раз революційні, ідеї беззастережно поділяють або рішуче відкидають. Ревний прихильник радикальної дихотомічної логіки «або — або», він став авторитетним Учителем нації — володарем дум кількох генерацій — та ненастанним провокатором-збурювачем суспільного спокою, суб’єктом національної самокритики та водночас об’єктом нещадної (і не завжди справедливої) критики. Діапазон оцінок його неординарної постаті й багатогранної спадщини охоплює діаметрально протилежні крайнощі: від «апостол національної ідеї» до «український фашист», від «духовний спадкоємець Шевченка» до «необільшовик», від «провісник нової України» — до «релікт тоталітарного мислення»...

Віртуозний, пристрасний, світоглядний публіцист та самостійний політичний мислитель, невтомний генератор сенсів, творець оригінальних образів і концепцій, — він зачаровує наступальною енергетикою св