Ферапонтові діти

Здавалось би, чи варто сьогодні "ворушити" минуле, яке, на жаль, у багатьох-багатьох старших людей аж ніяк не викличе якихось добрих ностальгійних почувань, — над­то глибокий болісний слід залишила Друга світова війна, а за нею — голодна-холодна, люта повоєнна доба в душах українців.

Проте, вчитуючись у новели, такі свіжі, з подихом щемливої новизни спогадальних картин, відчуваєш, що Віталій Олійник має рацію, — якраз нині на часі поверну­тися до нібито "вичерпаних" тем. Якраз сьогодні, коли ще не залила Україну нова хвиля колоніалізму, й маємо до­волі творчої свободи, І потрібно "поворушити" старе... з метою очищення його паратипу. Якраз тепер найкраща нагода ту тему, яка за тоталітарного комуністичного режиму була під особливо пильним фільтраційним нагля­дом ідеологів, звільнити від нашарування радянського ідео­логічного лукавства, — так би мовити, перепустити через досконалу з печаттю правди-справедливості "хімчистку" від брехні, вигадок та перекручень життєвих фактів на догоду ідеологічним догмам,

Ось чому твори-"житія" третьої книги новел Віталія Олійника з "далекого минулого" читаються з неослабним інтересом як необхідні в літературному процесі існуючого часу, — від новели "Обжинки" до новели-поеми "Ферапонтові діти".

І правда, новелу "Ферапонтові діти" можна з повним правом віднести до поеми в прозі героїчного народного епосу, який западає в пам'ять народу на віки, — настільки вона лаконічно, досконало виписана з істинно високопоетичним духом. Життєві колізії цього "житія" — народжен­ня від Ферапонта дітей багатьма юними матерями в пово­єнному селі, де він, інвалід війни Ферапонт, — єдиний мужчина чи не на всеньке село, а молодим здоровим ма­терям необхідно народжувати, вирощувати нове поколін­ня замість загиблого серед "згарищ та руїн" світової бой­ні, продовжувати життя — дуже "небезпечні" для худож­нього втілення; плитка розумом і та