Діалоги, яких не було. Антоніо Табуккі

Телефонний апарат, за допомогою якого актор-невдаха, який грає роль Фернандо Пессоа, мріє довірити свої страхи й тривоги Луїджі Піранделло («Синьйора Піранделло просять до телефону»); в лікарняній палаті б’ється у відчаї чоловік, що переживає непоправну втрату близької людини («Час тисне»)... В обох цих п’єсах одним із героїв є загадковий девтерагоніст, чиясь неможлива або недосяжна присутність, що водночас є відсутністю. «Той, другий» (відповідно привид чи труп) сприймається як предмет бажання і як супротивник, котрий своєю смертю уникнув вирішального, смертельного поєдинку.

Однак через «того, другого» монолог протагоніста намагається збагнути власну суть і впіймати хоча б осколок своєї особистості у розбитому дзеркалі буття. Таким чином розкривається самотність сучасної людини: бідолашного, жалюгідного Нарциса, на якого ніхто не дивиться, та й сам він не спроможний розгледіти навіть себе самого. Як у двох химерних «моментах істини», коли бик не виходить на арену і тим самим виставляє на посміховище тореро, у цих «Діалогах, яких не було» тема самотності набуває суперечливого звучання і викликає тривогу, ніби в очікуванні відповіді або смішка, які так і не пролунають, щоб заспокоїти чи виправдати протагоніста.